Ольшанська філія Биківського ліцею

Гавіцький Дмитро Леонідович – Загинув 14.12.2022р. Як личить справжньому воїну, з кулеметом в руках, не здавшись, не опустивши руки, не заховавшись за когось, під селом Червонопопівка Луганської області. За волю і незалежність України. За наш мир і спокій, хоч мені і моїй родині спокою до кінця днів своїх вже не буде. Ця рана ніколи не заживе, вона буде кровоточити стільки, скільки ми будемо жити. Війна скінчиться, Україну відбудують, економічне зростання та індустріальний розвиток, за рахунок репарацій, допомоги Європи, Америки, Англії та інших нам дружніх держав, неминучий. Синьо-жовтий стяг буде майоріти над нашою державою довічно, Україна стане високоцивілізованою, могутньою, процвітаючою Європейською державою, з високим рівнем економіки та могутньою армією і ці, сьогоднішні жахіття, ми будемо переживати лише в спогадах, як страшний сон. Пройдуть роки, виростуть покоління, відійдемо ми, і за таких хлопців, як мій Дмитро помалу забудуть, як у Біблії — «ще й півень не прокукурікає», забудуть і про його маленьку доцю, яка так ніколи і не скаже таке ріднє для всіх нас слово ТАТО. І не тому, що не такий Дмитро, чи не такий я, чи не така наша родина. Просто народ наш до цього часу так і не зрозумів суть цієї війни і якою ціною далася нам ця перемога. Просто ніхто зараз не задає собі питання, що було б з кожним, якби брудний чобіт москаля ступив на нашу землю і тут залишився. Тож ціна життя наших воїнів, які загинули, в тому числі і мого Дмитра, є надзвичайно високою. Гавіцький Дмитро Леонідович, народився 04.03.1987 року, у с. Цеберка. Зростав дуже спритним, чуйним, добросовісним і безкорисливим хлопчиком. Йому було легше віддати своє, ніж заволодіти чужим. В той же час він ніколи себе і своїх в обіду не давав. Він завжди був мужнім і ніколи нічого не боявся. Його буквально все цікавило, він любив село, любив тварин, любив природу. Він вроджений селянин. Коли стало проблемне питання з ногою у його сестрички Марини, їй було 12 років, я йому купив автомобіль «Запорожець» для її підвезення до школи, і він у своїх 13 років з цим завданням успішно справлявся. Але возив не лише Марину, а й всіх своїх улянівських друзів з Ольшанської школи в с. Ульянівку, де на той час він проживав, замість шкільного автобуса, якого у школі не було. Бо для того, щоб це зрозуміти, то було 6, 8 а інколи і 10 дітей. Звичайно, я як батько, був відповідальний за нього і за тих діток, яких він віз, але я в ньому завжди був впевнений, бо добре знав його можливості. Коли він навчався на третьому курсі Малинського лісотехнікуму, стало питання утворення при технікумі живого куточка — такого собі міні-заповідника. Тоді Діма вирішив зробити такий собі сюрприз: пішов з одним товаришем з Ульянівки в ліс, там знайшли барлогу дикої свинки і викрали у неї двоє поросят. Я про це дізнався значно пізніше. Мені стало не по собі. Після закінчення технікуму працював майстром лісу в Онуфріївському держлісгоспі, Кіровоградської області і вступив в Житомирський агроекологічний університет на заочне відділення Лісогосподарського факультету. Там теж мені приходилося за нього чути лише позитивні відгуки. Він навчався і завжди задавався питанням, для чого це йому, бо обіймати якусь посаду він ніколи не хотів і не планував. У 2007 році він перейшов працювати помічником лісничого у Червоноармійське лісництво лісгоспу АПК, але вже восени, коли виникла проблема з його сестрою Мариною, він був змушений залишити роботу і взяти обузу домашнього господарства, якого не було на кого залишити, підмінивши маму, яка змушена була тимчасово покинути домівку. З часом, слава Богу, з Мариною все наладилося і він знову пішов працювати. Успішно пройшов відбірковий конкурс на посаду інспектора лісового і рибного господарства управління Житомирської обласної екологічної інспекції, де теж мав добру репутацію і повагу від друзів. У 2010 році його призвали в Збройні сили. Потрапив він до десантно-штурмової бригади. Службу проходив на Житомирському полігоні. На той час Українська армія переживала велику військово-політичну кризу, не було ні відповідного одягу, ні зброї, ні харчів. Тому і там приходилося виживати. У його підрозділі було 21 солдат. З харчами були проблеми, тоді Діма десь дістав мисливську обрізану рушницю (це єдина зброя, яка була на той час у їхньому підрозділі, не враховуючи танків і БМП, які стояли також без пального), ходив на полювання, бив бобрів і диких кіз, таким чином харчував свій підрозділ. Після закінчення університету і служби в збройних силах, майнув на роботу за кордон, де працював на різних посадах. А коли у 2014 році розпочалася війна, він повернувся із-за кордону і пішов в АТО, не порадившись з батьками. Проходив службу у славнозвісній 36 бригаді морської піхоти, 501 батальйону, в якій воював понад півтора року. Отримав нагороду Президента України. Незабаром був звільнений у запас і знову поїхав за кордон. Працював у Польщі, де за допомогою свого дядька Йосипа зробив карту побуту на 10 років. Далі поїхав працювати у Німеччину. Але, коли почалася війна, тут же повернувся до дому, одружився з своєю вже вагітною, на той час, дружиною і 4 березня 2022 року, на свій день народження, був призваний до лав Збройних Сил України у Першу Президентську Бригаду ім. Івана Богуна. 21 вересня 2022 р. у нього народилася донька Марія. Приймав участь у боях за Чернігів, Бахмут, Білогорівку, Сєверодонецьк. Двічі був поранений у Червонопопівці, де прийняв останній бій. Чотири рази його чекала смерть, але було не на часі. Перший – у нього відмовив кулемет, побратими пішли в бій, його залишили на позиціях. Всі 12 полягли. Другий – поряд розірвався снаряд. Осколком вбило командира, який був поруч, він впав прямо на Дмитра і помирав на його руках, а Дмитро отримав поранення. То був його товариш, за яким він дуже потім шкодував і обіцяв любою ціною за нього помститися. Він ще тоді рвався в бій, але був поранений і його не пустили. Третій – їх накрило “Градами”, а його бліндаж засипало землею. Територію зайняли орки, він опинився під землею, на трьохметрові глибині, але дякувати Богу, тут стала в пригоді радіостанція, по який він зв'язався зі своїми. До ночі його підрозділ знову заволодів тією територією і побратими його відкопали. Але коли він сидів під землею, на поверхні орудували орки. Тих, хто залишився на поверхні живими, орки взяли в полон, трьох хлопців, які до цього у 2014-2015 році були в АТО, зразу розстріляли. А його Господь закрив землею, аби він не попав у руки тих нелюдів. Але смерть за ним ходила позаду, чатувала. Четвертий, коли він їхав з війни у останню, у своєму житті, відпустку, на дідовій «Ниві». За тисячу кілометрів від лінії фронту, на Житомирській окружній, на великій швидкості, його обганяла 18-річна “мажорка” на автомобілі BMW-X5. “Підрізала” його автомобіль, але вчасно перелаштувалась у правильний режим, тому лише зачепила праве крило, не завдавши суттєвої шкоди. Його «Ниву» розвернуло у зворотню сторону. І тут роль зіграли лише долі секунди, аби уникнути смертельної небезпеки! Слід лише вдуматися, що могло б бути, якби вона на швидкості 140 км/год вчасно не зорієнтувалася. А з іншого боку, якби сталося справжнє ДТП, можливо то був би шанс на життя. Але якби, якби, якби… На жаль, п’ятого не було...